Українська література

Найчарівнішою і найзагадковішою квіткою здавна вважається цвіт папороті, який розпускається дивним сяйвом опівночі проти Івана Купала. Ця легенда завжди захоплювала і спонукала молодих людей до пошуків квітки щастя. Дарма що наука доводить неможливість будь-якого цвітіння папороті. Але ж легенда така красива, то як від неї відмовитися! Адже той, хто зірве цвіт папороті, стане щасливим на все життя, навчиться розуміти мову тварин, птахів і рослин, йому відкриються заховані в землі скарби, над ним не матиме влади нечиста сила. Проте знайти квітку папороті дуже важко. А ще важче зірвати і утримати при собі.

Рідна українська мова - це основа нашої безмежно багатої культури. Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть ще й від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого для художника джерела. До велетнів української національної культури безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко, Максим Рильський. Шевченко ввібрав у себе могутній волелюбний дух українського народу. У своєму "Кобзарі" народний співець відобразив ціле море народного горя, невольницький поклик до помсти й порив до свободи, чарівну красу української пісні. 

М. Вороний у поемі "Євшан-зілля" звернувся до давнього літопису. І зазвучала літописна оповідь по-новому. Ось половецький хан тужить за своїм сином і розмовляє з вітром. Його син живе у Києві у княжих палатах. Він купається у розкошах і давно забув про своє попереднє життя. Забув юнак про батька і неньку, про рідний степ і про волю. Та батько все пам'ятає і тужить за сином: 

Кожна людина, яка створює матеріальні та духовні цінності, має право на щастя. В цьому Григорій Сковорода був переконаний і стверджував це своїми творами. Він писав, що заради щастя не потрібно далеко їхати, колінкувата перед сильними світу, бо воно завжди і всюди з людиною. Його тільки треба пізнати. Про це йдеться у філософському творі "Вхідні двері до християнської доброчинності". 

У народній творчості та художній літературі постають перед нами образи запорожців - славетних захисників простого люду. Саме з ними пов'язував народ сподівання на кращу долю, волю, щастя і справедливість. У багатьох творах запорожці виступають як втілення патріотизму народу, його сили та радості від здобутої перемоги. 

На межі давнього та нового періодів в історії українського письменства височить постать Григорія Сковороди. З покоління в покоління передаються розповіді про цього письменника, просвітителя, філософа. За що б він не брався, робив по-новому, ставився до цього з відповідальністю, принципово. 

Реалістична соціально-побутова поема "Катерина" Т. Шевченка посідає серед його ранніх творів особливе місце. Цей лірично-епічний твір - схвильована і хвилююча розповідь про горе та поневіряння збезчещеної селянської дівчини. Поема містить численні ліричні відступи-роздуми, у яких поет висловлює свої думки й почуття з приводу життя Катерини та причин її трагедії. 

I. Любов О. Довженка до свого народу. (Олександр Довженко любив свій край, свій народ. Його твори, за висловом М. Рильського, "...по вінця напоєні любов'ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим, з її великим і радісним майбутнім". У своєму "Щоденнику" автор лише кілька рядків присвятив дружині, своїй хворобі та матеріальним нестаткам, отже, його твір можна назвати щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був усе своє життя.)