Главные новости Кировограда (Кропивницкого) онлайн. Свежие...

Опубликовано: 08.10.2018

видео Главные новости Кировограда (Кропивницкого) онлайн. Свежие...

В Кировограде сожгли патриотическое кафе - Чрезвычайные новости, 15.08

Скандальних кадрових рішень у музейній сфері можна уникнути, залучаючи до керівництва музейними установами зарубіжних експертів



Уже кілька місяців музейне співтовариство схвильоване кадровими ротаціями, започаткованими новим керівництвом Міністерства культури — В’ячеславом Кириленком і його одіозним заступником Ігорем Ліховим. За сформованою в «домайданівську» епоху традицією, зняття з посади директора музею або призначення його наступника не обходиться без скандалів і наступних судових позовів.


Кировоград попрощался с 26-летним разведчиком

ШВИДКО ТА БРУДНО

Першим, найбільш резонансним і «брудним», стало звільнення в кінці січня Олени Сердюк з поста директора Національного заповідника «Софія Київська». Згідно з версією Мінкульту, його робоча група встановила факти порушень трудового контракту, які дозволяли розірвати його достроково. У наказі на звільнення вони не пояс­ню­валися. Але, як вдалося дізнатися «k:», в той же час Шевченківською прокуратурою було розпочато досудове слідство порушень роботи заповідника, серед яких фігурував «підлог документів» керівництвом музею. Примітно, що на момент звільнення Сердюка слідство прокуратурою не було завершено. І, як пояснили «k:» юристи музею, винних осіб на той час не було встановлено, а самі співробітники музею не змогли ознайомитися з матеріалами справи та визначити, кого і за що звинувачують.

Через деякий час відповіді на ці питання стали з’являтися в соціальних мережах на сторінках тих, хто входив в команду екс­директора заповідника Нелі Куковальської, — звільненої у 2012 році, яка при цьому явно розраховує найближчим часом повернутися в заповідник. Зокрема, мова про її колишнього заступника Вадима Кириленка, котрий публікує докази існування тих самих «підроблених» документів. Наскільки справедливі такі звинувачення, судити важко — крім явної ангажованості команди Куковальської у цій справі, на листах стерто вихідні дані, що ускладнює їх верифікацію. Крім того, Олена Сердюк зібрала чимало доказів розкрадання фондів заповідника, коли ним керувала її попередниця, і звернулася з ними в правоохоронні органи. Мінкульт ж не робить жодних офіційних пояснень з цього приводу, а навпаки — на самому початку пропонував Сердюк піти за власним бажанням «по­тихому». Але вона віддала перевагу доводити свою правоту в суді.

На тлі скандалу навколо «Софії», призначення майже в ті ж дні нового керівника Національного музею архітектури та побуту (с. Пирогів) пройшло майже непомітним. Однак останні роки навколо цієї посади виникало не менше судових позовів, ніж навколо крісла голови заповідника. Зокрема, в грудні 2014 року Шевченківський районний суд поновив на посаді гендиректора музею Дмитра Скибу. Він був призначений в 2012 році та звільнений з цієї посади в жовтні 2014 року, коли його попередник Павло Федака виграв суд. Навести порядок і поставити крапку в судовій історії Мінкульту не вдалося — відомство вирішило не виконувати рішення суду, натомість несподівано призначило в кінці січня в. о. гендиректора священика Юрія Бойка. Нового керівника не можна назвати зовсім далеким від музейної справи (він є художником­графіком і реставратором). Але один лише той факт, що В’ячеслав Кириленко довгі роки був прихожанином і донатором церкви, настоятелем якої значився Бойко (повідомлялося ЗМІ), кидають тінь на це призначення.

Останньою краплею, що підвищила градус напруженості в музейному середовищі, стало призначення керівником Національного музею історії України (НМІУ) — Тетяни Сосновської, математика за освітою, колишнього директора музею­квартири Павла Тичини. Музейники обурилися: одна справа успішно управляти маленьким столичним музеєм з дуже скромними фондами, і зовсім інша — великою історичною установою з багатою колекцією.

Ходять чутки, що до кадрових змін слід готуватися ще двом інституціям — Національному художньому музею України та Національному заповіднику «Києво­Печерська Лавра». Останній, як кажуть, знову розраховує очолити Сергій Кролевець.

УНИКНУТИ «МІЖСОБОЙЧИКА»

На тлі останніх подій музейники все частіше виступають з пропозицією — створити Громадську комісію або раду з експертів, представників громадських організацій та культурних ініціатив, музейних працівників та представників Мінкульту, щоб спільно прописати Положення про конкурс на заміщення посад директорів національних музеїв. Або ж створити робочу групу на базі українського комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), яка зайнялася б цією роботою, і представники якої увійшли б до складу майбутніх конкурсних комісій. Проте в українських реаліях це мало що змінить. Вітчизняне музейне середовище, як і культурне в цілому, — герметична тусовка, де багатьох пов’язують особисті взаємини. Навіть якщо в нього увіл­лються кілька представників незалежної громадськості, все одно великі шанси, що підбір складу робочої групи і подальша робота конкурсних комісій з відбору кандидатів нагадуватимуть «міжсобойчик», де різні групи «дружать» одна проти іншої. Гнівні листи щодо кадрових рішень, якими сьогодні обмінюються Національний комітет Міжнародної ради з охорони пам’ятників та історичних місць (ICOMOS), громадська рада при Мінкульті, а тепер і ICOM, зайве підтвердження того.

Вирішити проблему могла б кардинальна зміна управлінської моделі в музейній сфері. Світовий досвід у цьому плані підказує можливі сценарії. Найперспективніший із них полягає в тому, щоб при кожному національному музеї створити раду піклувальників (15–25 осіб), яка здійснювала б загальне керівництво музеєм, контролюючи його діяльність і розробляючи стратегію його розвитку. А директор, який призначаеться для виконання операційного управління, як наприклад, в Британському музеї або Музеї Вікторії та Альберта, здійснює безпосереднє керівництво музеєм, а також відповідає перед урядом.

До речі, модель Великобританії, де найбільші державні музеї національного значення мають позавідомчий статус, дуже підійшла б для України з її нинішньою соціально­політичною ситуацією. У Британському музеї більшість піклувальників утверджує особисто прем’єр­міністр. Простору для прояву авторитаризму у нього фактично немає — кандидатів (мінімум двох) відбирають відповідно до Кодексу призначень на державні посади діючі піклувальники. Вони ж самостійно вибирають (але теж відповідно до Кодексу) п’яту частину свого складу. На сайтах музеїв часто можна зустріти подібні оголошення, адже піклувальником може стати будь­який громадянин, що довів свою відповідність стандартам Кодексу.

Щоб такий механізм запрацював в Україні, до опікунських рад на перших порах потрібно залучати зарубіжних експертів — це підвищить довіру до музейних інституцій та до процедури призначення директора/президента, і не дасть виникнути «міжсобойчику». Більш того, до самих конкурсів на посаду (принаймні, президентів) можна залучати зарубіжних учасників, якщо вони відповідатимуть прописаним вимогам. І, нарешті, третя незаангажована сторона і зарубіжний досвід стане в нагоді також в процесі написання українського Кодексу призначень директорів національних музеїв або культурних інституцій у цілому.

Фото: PHL .

rss